Іван Мезюхо, політолог:
За розповідями моєї бабусі, яка на момент війни була дитиною, її батько, кавалер ордена Червоної Зірки, рідко згадував воєнні роки. Він переживав, що з усіх братів лише він повернувся додому. В родині були справжні міцні відносини, тому біль втрати мій прадід переживав важко.
З усіх історій того часу, які розповідали дітям в нашій родині, мені чомусь запам’ятався епізод з життя в евакуації бабусі. Її мати направили з Сімферополя на роботу в інший регіон країни і на цьому шляху вони проїжджали Уфу. Грошей було мало, їжі не було, адже їх валізу з продуктами знищили під час авіаобстрілу поїзда, на якому вони їхали з Криму. Якась башкирська сім’я запросила погостювати. До речі, патрони біля кулемета, яким проводився обстріл, закінчилися якраз на тому вагоні, в якому їхала моя бабуся з матір’ю, і вони дивом врятувалися.
Гра з башкирськими дітьми, чай з самовара з бубликами, добра та тепла розмова з абсолютно незнайомими людьми дуже яскраво запам’ятався моєї бабусі. В її важке воєнне дитинство, наповнене стражданнями і втратами близьких людей, просте людське співчуття було тим промінчиком світла, який дарував надію на закінчення цього кошмару, на Перемогу і повернення в свій рідний дім, розграбований фашистами.
Бабусі 87 років і про цей епізод свого важкого військового дитинства вона згадує з особливою теплотою. Її враження про той момент просто не передати словами. Небайдужість незнайомих їм людей, які поділилися добротою та їжею з тими, чий будинок був окупований фашистами, говорить про ту гуманність, яка і відрізняла наших людей від покидьків з нацистською свастикою. Для нашої сім’ї докладні розповіді бабусі про цей фрагмент з її дитинства – це справжні уроки доброти та людяності.
Через коронавірус ми не підемо на Парад Перемоги вітати наших Героїв, хоча робимо це багато років. Ми навіть не зможемо покласти квіти до Вічного вогню. Однак, ця вимушена самоізоляція не завадить згадати нам наші сімейні історії про війну. Будемо згадувати трагічні події, пов’язані з втратою товаришів по службі мого прадіда, яких вбили за кілька днів до Перемоги. Обов’язково згадаємо тих наших родичів, яких розстріляли нацистські виродки. Будемо говорити про моїх предків, які першими прийняли на себе удар війни і загинули в перші місяці бойових дій 1941 року. Будемо згадувати, тому що не забули і зберігаємо пам’ять. Обов’язково згадаємо і про цю історію, що сталася у військовому дитинстві моєї бабусі в далекій від Криму Башкирії. Адже і в роки воєнного лихоліття є місце для людської участі і прояви кращих якостей.